понеділок, 20 квітня 2015 р.

Галина Сохань Чому в теорії літератури немає такого окремого жанру як донос?... Бо гидко

Недавно у пошуках методичних матеріалів з історії української літератури мені довелося натрапити на інформацію про доноси. Зацікавив надто широкий змістовий спектр. Так, доноси писали на тих, хто мав інші (політичні чи релігійні) переконання: пригадаймо доноси на інтелігенцію у 20-30 роках минулого століття. В історії цей період відомий під назвою «Розстріляне відродження». Також досить часто через заздрість за успіх сусіда в якійсь справі (особливо, якщо це були покупки) могли написати таке: «Терміново з’ясуйте, за які-то гроші сусід купив собі… коня», або «Мої батьки - куркулі. Павлик Морозов». Матеріал видався мені цікавим. Та чим більше читала, тим гидкіше ставало на душі. Проводжу паралелі. І думаю: мало що змінилося.
І сьогодні хтось довго підбиратиме найдорожчий сніжно-білий папір (щоб добре було видно написаний текст), а потім буде вправлятися у написанні гарних літер, щоб, розумієте, десь випадково у прізвищі «найзапеклішого ворога» не допустити помилку, а то й не сплутати букви. А раптом читець матиме поганий зір! Настрочить на цілу сторінку запеклий текст, покладе її у красивий конверт і урочисто кине у поштову скриньку. І з полегшенням на душі подумає: нарешті, звершилося. Не відвертиться тепер точно від закону. А потім чемно спостерігатиме з вікна дому, коли «компетентні у справі люди» приїдуть по «запеклого ворога».
Інший навпаки (очевидно, в силу характеру) на цілу сторінку розписуватиме поважних адресатів з «великими» посадами. Довго ж треба буде міркувати, щоб часом кого не забути. Мовляв, прокурор може образитися, що не згадали його. А як оминути мера, коли пишеш до президента? Потім довго з’ясовуватиме, кого у заслуженому переліку писати першим, а кого останнім. Натомість сам донос становитиме єдине речення. Приміром, "Розберіться з моїм сусідом, за які-то доходи він купив собі… телевізор. Я ж працюю, в мене і зарплата, і пенсія, проте не маю за що купити праску, не то що телевізор". Такого «донощика» щодня буде мучити, чи часом він когось не забув вписати у поважному списку адресатів. І сподіватиметься офіційної відповіді. І то від усіх окремо. Уявляєте, який знак уваги!
Є ще третій варіант. «Донощик» візьме маленький клаптик паперу, простим олівцем напише, що такий-то є страшним порушником закону. А далі й думки не продовжуватиме. Мовляв, головне, що дзвіночок задзвенів. А чиновники самі знатимуть, що робити. Ховаючись від людського ока (а раптом хтось впізнає), кине маленький клаптик паперу у першу-ліпшу поштову скриньку центрального управління. І втікатиме. Не від людей. А сам від себе. І від своєї совісті.
Можна продовжувати. Проте стає гидко на душі. Чим більше починаю читати та розмірковувати на тему доносів, тим швидше хочеться про них забути. В усі століття були свої донощики, Павлики Морозови. І ХХІ – не виняток. Можливо, і цікаво було б розгорнути жанрову специфіку доносів. Та кому хочеться в таких нечистотах копирсатися.

  

Галина Сохань Молитва за померлих чи все-таки за усопших? Дещо про евфемізми в українській мові

У світлий тиждень після Воскресіння Господнього християни східного обряду своєю великодньою радістю діляться не лише з ближніми, а й з тими, хто вже відійшов у вічність.  А їх у кожного з нас чимало. Принаймні у мене. І енний раз згадуємо їх та молимося за них. Адже для людини, яка має християнський світогляд, цілком зрозуміло, що життя людини не закінчується тут, на Землі. І великоднє вітання «Христос воскрес! Воістину воскрес!» якраз вказує на те, що Христове воскресіння дало великий шанс людині.
Наша молитва за померлих – це не лише, образно кажучи, маяк, який нагадує нам про вічність, а й прагнення допомогти тим, з ким ми попрощалися у земному житті. Якщо вникати у глибину слів таких молитов, надмірно ріже слух (принаймні мені), коли чую вислови на кшталт померлі, смерть тощо. Для християнина смерть може бути найперше духовна, а відхід у вічність – це зустріч Творця та Його образу і подоби, тобто людини. Звичайно, як би благородно про це не писати і не говорити, втрата близьких – це біль і сум. Однак і в таких почуттях та емоціях християнин має надію, віру в те, що саме своїми молитвами, доброю пам’яттю про померлих допомагає їм. Звернімося  до надбань духовної спадщини наших предків, зокрема до мови як духу народу. У старослов’янській і давньоруській мові були вдало підібрані лексеми: молитва за усопших, тобто заснулих, уснулих. У цьому велике духовне (не стільки філологічне) значення: смерть сприймалася як сон людини до наступного пришестя Христа. Маститі філологи, можливо, десь зможуть обґрунтувати появу низки таких слів наявністю евфемізмів у мові, тобто заміною різких висловів м’якшими, нейтрально забарвленими. Однак мені видається, що річ в іншому. У мовній політиці. Намагання позбутися того, що хоч чимось може нагадувати нам про мову нашого північного сусіда. Це помилково. Відмовляючись від лексем з великим духовним значенням своїх предків, ми втрачаємо духовно генетичну тяглість поколінь. А відтак і багате минуле.
Можливо, знайдуться такі, які скептично оцінять порушену проблему. Та не варто ігнорувати святим. Якщо і молимося за померлих, то нехай це буде молитва за упокій близької людини, якщо вже є таке прагнення викреслити архаїзм «усопші». А у добрих споминах про них говорити як про тих, хто відійшов у вічність або упокоївся у Богові.  До речі, і не лише у час Христового Воскресіння.