З дитинства дуже люблю і чекаю зимового свята
теплих емоцій і почуттів – Святого Миколая. Здається, у цей день світ стає
добрішим. Добре пам’ятаю, як у дитячі роки чекала, коли під подушкою опиняться
солодощі та мандарини, якими можна було похвалитися у школі. А ще була добра
традиція між нами, колежанками: ми навпіл ділили те, що отримували від домашніх
Миколаїв, сперечалися, хто отримав більше подарунків.
Сьогодні зловила себе на тому, що якось
по-дитячому чекаю цього свята. Воно сповнене добрих емоцій та почуттів, теплих спогадів
і неочікуваних подарунків. А ще протягом тижня намагаюся купити приємні
дрібнички близьким людям, переживаю, що про когось можу забути. У телефонному списку
порахувала осіб як на калькуляторі, кому у день іменин треба написати вітальне
повідомлення. Наперед готую себе до того, що у храмі, куди піду на Літургію,
отримаю, очевидно, невеличкий подарунок – солодощі (Принаймні, у попередні роки
всім людям, які були у храмі, давали солодощі. Маленький знак уваги, але
приємно). І якось не з руки буде брати отой подарунок, бо розумію, що є багато
людей, для кого навіть такий найменший пакунок солодощів є розкішшю. Тому у дні
перед святом намагаюся долучитись до благодійних заходів, які проводять зокрема
християнські церкви: залишити подарунок тому, хто ніколи не віддячить мені, бо
не має з чого. Благодійність не має конфесійності і кордонів, захоплююсь тими,
хто по-щирому і безкорисливо вміє ділитися добром і радістю з ближнім. Цього
треба вчитися в інших, а у собі це треба виховувати. І то, напевно, довго.
Дуже хочу, аби кожен з нас оглянувся
навколо себе, побачив красу у найменшій сніжинці, образ і подобу Божу у кожній
людині, усміхнувся собі і подякував Богу за теплі емоції та почуття, за великий
дар уміти радіти, дарувати і дякувати.