вівторок, 15 вересня 2015 р.

Галина Сохань Читайте собі… для любові до життя

Новинкою цьогорічного форуму видавців у Львові для мене став медичний бестселер британського лікаря. Я радо відгукнулася на запрошення Школи біоетики Українського католицького університету відвідати презентацію книги відомого нейрохірурга Генрі Марша «Історії про життя, смерть і нейрохірургію». Поспішаючи в УКУ, подумки очікувала почути про те, яка якісна медицина у Великобританії, і як багато ще треба зробити в медичній сфері в Україні. Більше того, спонукав мене піти на презентацію книги випадок з моєю колегою, молодою львівською поетесою, прекрасною людиною, якій так і не вдалося подолати злоякісне захворювання головного мозку.
Дещо помилилася в сподіваннях. Генрі Марш говорив не стільки про успіхи (а їх в нього чимало), як про власні помилки у нейрохірургічній практиці. Погодьтеся, не кожен ас своєї справи готовий визнавати свої помилки, ціна яких може бути в людське життя.
Мене зачаровують люди, які є фахівцями своєї справи, яких ані емоційно, ані психологічно не знищують їх невдачі, які вони визнають – щиро і відверто. Генрі Марш виявився такою людиною, це людина-легенда з великим іменем, яка багато зробила і робить для України. Це людина, про яку зняті фільми. Коли перечитувала своєрідний медичний бестселер, дивувало, з яким запалом Генрі Марш намагався допомогти людям (і робить це сьогодні), над життям яких повис Дамоклів меч. Тематика історій Генрі Марша нагадала мені творчість екзистенціалістів (А. Камю) та експресіоністів (В. Стефаник). Подекуди вони тяжіють фатумом, фактами, яким жодні сучасні досягнення науки не можуть надати, так би мовити, позитивного забарвлення, де б людина не жила – в Україні чи у Великобританії. Натомість у розповідях Генрі Марша простежується відверта любов до життя та надія бути здоровим, рятувати людські життя там, де вони безнадійно знаходяться на волосинці, не рахуючи при тому ані годин робочого дня, ані бюрократичних прописних норм, які доводилося порушувати, щоб надати людині великий шанс – шанс жити.

Після презентації книги й отриманого автографа я довго ділилася власними міркуваннями з чоловіком. Він терпляче чекав, коли я нарешті доп’ю каву в УКУ, щоб вчасно добратися додому і самому наодинці перечитати історії Генрі Марша.

середа, 2 вересня 2015 р.

Галина Сохань Коли тривога? То ... до Бога!

Людині властиво шукати захисту тоді, коли чатує якась небезпека. Приміром, для маленької дитини таким захистом і опорою є батьки, згодом коло таких людей може збільшуватися. Так, у садочку, а згодом у школі педагоги вчать дітей дотримуватися, скажімо, правил дорожнього руху, щоб не потрапити в ДТП або самому не спричинити її. Окрім того, наполегливо переконують вести здоровий спосіб життя, уникати шкідливих звичок, щоб бути здоровим. Асоціативний ланцюжок прикладів можна продовжити. І не на один рядок. Та не варто. Як би людина часто не намагалася жити за такими правилами, все ж таки у житті не оминути небезпек: хвороби, втрати, сьогодні – складна політична ситуація в державі, війна на Сході України. А це треба вміти прийняти і навчитися жити у таких умовах. Та не кожному це під силу. Ще здавна люди шукали собі так званих амулетів для захисту (фетишизм), в чудодійну силу яких свято вірили. Відверто кажучи, мене інколи вкрай дивує, коли такі випадки трапляються сьогодні. ЗМІ, Інтернет максимально насичені рекламою про амулети щастя та чудодійні ліки від усіх хвороб.  З християнської точки зору такий собі фетишизм неприпустимий, він порушує Божі заповіді.
У духовній спадщині християн найперше молитва є однією з форм захисту людини. Для прикладу, вважається, коли є відчуття небезпеки та тривоги, християни найчастіше промовляють 90 псалом («Хто живе під покровом Всевишнього…») або 23 («Господь – то мій Пастир…»). Хоча, кажу чесно, до розуміння псалмів необхідно духовно дорости. Раніше я захоплювалася читанням біблійних псалмів, але вони цікавили мене більше як філолога, а не як людину з християнським світоглядом. Я, чесно кажучи, «смакувала» метафорами, порівняннями. Мене цікавила найперше поетика псалмів. Читаючи їх, часто подумки співчувала нашим предкам, бо навіть важко було уявити собі, що на текстах псалмів діти вчилися читати, не говорячи вже про те, чи розуміли зміст. Сьогодні – думка інша. Окремі псалми (90, 23) знаю напам’ять. І в сумнівних, складних життєвих моментах завжди їх промовляю, навіть подумки.
Скажімо, в давнину (а точніше у Київській Русі) хвора людина приймала не лише ліки, а й духовне слово, яке має чималу силу. Так, усім відома княгиня Євпраксія, яка доживала свого віку у монастирі, була не лише прекрасним лікарем (збереглися фрагменти трактатів княгині про використання лікарських рослин у медичній справі), а й практикуючою християнкою. Звертаю увагу також на житіє ченця Агапіта Печерського – першого лікаря Києво-Печерської Лаври, який надавав допомогу усім, хто до нього приходив. Про його лікарську і духовну діяльність можна прочитати у «Києво-Печерському патерику». І як не згадати факти із життя християнського подвижника Пантелеймона-цілителя, пам’ять якого вшановуємо 9 серпня. У хворобі не завадить людині-християнину промовляти псалом 6 («Не карай мене, Господи…»), у молитвах згадувати і Агапіта Печерського, і Пантелеймона-цілителя. Хвороба може бути випробовуванням для людини або часом на переосмислення. Адже, будьмо чесними перед самим собою, у мобільності сучасного життя дуже мало часу залишається для Бога.
Треба знаходити цей час у молитві, у щоденних справах, навіть у вмінні прийняти Божу волю там, де складно змиритися із втратами та війнами, щоб у складних життєвих моментах промовити разом з псалмоспівцем: «Для мене Ти був в день недолі моєї твердинею й захистом!» (Пс.58:17)